sekleta, 55 - 25 августа 2011 10:33

Уроки музики

Дивно, я його пам»ятаю. Підручник «Музика» для першого класу. Батьки купили його мені разом з іншими підручниками. Але я жодного разу ним не скористалась. Бо замість «музики» у нашому розкладі був предмет «співи», ми співали дитячі пісні, звичайні і піонерсько-жовтенятські, а оцінки отримували за вивчений текст. Я любила ці уроки. Мала гарну пам»ять і співати подобалось.
Але в другому класі все змінилось. У мене з»явилось два нелюбимих уроки, обидва були в середу. Перший – російська мова, ми вчились писати «работа» і не плутати російську і українську «и». В мене настрій псувався від однієї думки про російську мову. А другий нелюбимий урок – співи/музика. Тепер його вів новий вчитель. У великому, спеціально обладнаному кабінеті ми вчились за якоюсь незрозумілою методикою. Наприклад, ми вивчали ноти не »до-ре-мі», а «зо-ві-йо». І оці «зо-ві-йо» ще й показували руками. Кожна нота мала свою комбінацію рук, напруживши пам»ять, я ще зможу деякі згадати. Багато значення надавалось ритму, ми вистукували мелодії і писали їх ритмічний малюнок. Новаторська методика потребувала значних батьківських внесків, кожній дитині виготовили дошку з нотною лінійкою, на якій ми паличками викладали ритмічні малюнки, і купили музичний інструмент – сопілку , в ті часи вона коштували 8,50, в карбованцях, і цю немалу суму, мені, наприклад, дала бабуся. Краще б я ляльку купила!. Бо, на диво, як всякій творчій натурі нашому вчителю бракувало самоорганізації. Заповнивши по самі вінця кабінет музики сопілками, він забув про їх практичне використання. За два роки ми брали сопілку в руки – двічі? Тричі? В усякому разі, грати на ній я так і не навчилась, а коштовний інструмент двадцять років валявся в хаті (не викинеш,бо ж дороге), поки я її не подарувала племіннику.
Та повернемось до моєї школи. На уроках музики ми більше не вчили тексти дитячих пісень, місяцями ми співали один куплет однієї пісні: «ми корзиночки несем, дружно з піснею ідем, гей збирай урожай і на зиму запасай». Наспівавшись, вистукували ритм, викладали паличками на нотних дошках, і знову співали. Чомусь в російських текстах замість «йо» співали «о». Ви ж розумієте, як подобається дітям пісенька « маленькой олочке холодно зимо, из лесу олочку взяли ми домо». Моя мама досі впевнена, що я цю «олочку» або вигадала, або щось не так зрозуміла.
Одного уроку музики на тиждень вчителю-мучителю було мало. Заручившись підтримкою директора він ввів обов»язкові співанки щодня на другій великій перерві. Вся школа мала збиратись у актовій залі і співати-співати-співати… Старшокласники впевнено ігнорували нововведення, а малюки - малюки слухняно приходили на щоденні співи. Що ж тут поганого, - запитаєте ви ? Та нічого.
Просто наш вчитель-мучитель- новатор мав різкий характер, і любив говорити те, що думає. Не знаю, наскільки він різав «правду-матку» начальству, та перед учнями не соромився. Дітей, в яких не було слуху, він називав «свинями». В гарно обладнаному за кошти наших батьків кабінеті, на фоні напису «Мистецтво належить народу» він починав свою промову «А ті свині, які не мають слуху, нехай ….» Я не пам’ятаю, що «ті свині», до яких і я належала, мали робити. Слухати уважно, займатись додатково?. Я пам’ятаю тільки напруження , спітнілі долоні і бажання якомога швидше вийти з гарно обладнаного кабінету. І забути про «музику/співи» . До наступної середи.
Два роки я вивчала те «зо-ві-йо». Я була абсолютно впевнена у відсутності музичного слуху і страждала через це. Звичайно, робила вигляд, що мені байдуже. Що це не важливо.
Але насправді страждала.
Я вірила своєму вчителеві. Навіть коли ми переїхали в інше місто і я пішла до іншої школи. Без «зо-ві-йо», з милою вчителькою, яка вчила з нами дитячих пісень, награвала на баяні різні мелодії і пояснювала, що таке «марш», «вальс» і т.д.,словом, робила все, про що писала шкільна програма з музики. А поза програмою діти ходили вчитись грати на музичних інструментах. Моя подружка відвідувала приватні уроки,і вже вміла щось бренькати на «піаніні». Я теж мріяла навчитись грати, але…. В мене не було слуху. Мамина знайома, вчителька музики, пропонувала вчити мене грі на фортепіано, але я відмовилась, бо наперед знала, що не вийде. Вчитель-мучитель-новатор переконав мене.
- Олена Петрівна каже, що слух розвинеться, - переконувала мене мама. Та я боялась навіть пробувати, хоч тепер, напевне, навчилась би грати на будь-якому інструменті. Якби мала час і натхнення.
А в сьомому класі мене відібрали в шкільний хор. Це вже була третя школа, і шостий вчитель музики. Вчителі у школах змінювались часто.  Шостий вчитель дотримувався традиційних підходів, уважно переслухав весь клас і сказав мені приходити на хоровий гурток. Як я пережила ті прослуховування – не пам»ятаю, уроки музики залишились стресовими на все шкільне життя, але на хор я пішла. І що ж? Я одразу ж почала фальшивити. Поки вчитель виявив, хто це фальшивить, поки наново переслухав,… я готова була крізь землю провалитись.
- Ти ходи , але поки що не співай, слухай! – запропонував учитель. Майже як у «Повнолітніх дітях», але вдруге на заняття я не пішла. З новітньої методики «зо-ві-йо» я твердо засвоїла одне – в мене немає слуху. Парадокс, але ті всі вправи якраз були покликані в дітей слух розвивати.:)
З обома, такими значимими для мене вчителями музики я перетнулась в дорослому житті. Перший став відомим пропагандистом української мови і культури, створив ансамбль сопілкарів, і його хорові колективи славились на всю область і окраїни; я все поривалась сказати йому, що дітей не можна називати свинями, але була вже надто дорослою, щоб починати цю розмову. Випадково зустрівши другого я щиро зраділа, і хотіл�

• 
• 
•