sekleta, 55 - 30 октября 2008 19:23

Нарешті, нарешті... Нарешті привезли з видавництва звіт підсумковий, нарешті всі все дописали,нарешті Наталка вилікувалась настільки, щоб скласти бухгалтерію...Нарешті я озвіріла до такої міри, що вибила зі всіх все, що вони мали зробити три місяці тому...і вони майже все зробили. А хто не зробив, для тих я зробила вигляд,що пробачила.( Але я все пам"ятаю. Бо не злопам"ятна. Я добра людина. Але ж пам"ять у мене.... Її вистачить на двох і ще залишиться для бідної дівчини :). Таке враження, що я для когось це все зберігаю. Всі ці розмови, запахи, кольори, враження, родинні історії. Наче маю зобов"язання на весь свій вік - пам"ятати, не забувати, зберігати. Хотіла б я знати , для чого і для кого?
Десь там, за безвістю буття, де вежі чешуть небосхили, заплакали хрести і могили,і плач їх чую тільки я...
Десь там, за безвістю буття, є цвинар, на якім примари блукають без своєї пари,їх розпач знаю тільки я...
Десь там , зе безвістю буття ...когось ще поховають люди, кого, не знатиму лиш я...
О, нарешті я щось забула. Яке щастя :), я забула, хто автор цих рядків,такий собі маловідомий поет, українець з Румунії.
Ще я регулярно забуваю, куди поклала ключ, мобільник і чи вимкнула газ.
Так що про свою пам"ять,я, звичайно, перебільшую. Після трьох місяців ранкових сторінок і денних щоденників на цьому сайті, здаєтсья мені, що я все свої свідоме життя розповідаю комусь "життєві історії"...
Чому ж тільки зараз додумалась їх записати?
Найпростіші рішення вирішують складні проблеми легко і швидко... А шлях до них не завжди простий, не завжди приємний, і завжди "so far". Ми ж нормальні герої, чи не так?

• 
• 
•