sekleta, 55 - 7 февраля 2009 10:16

Ну от, хотіла написати ще про свою бабу. У неї недавно був день народження. Хоча її немає з нами вже багато років...
Моя баба - вона книжки не дуже шанувала. Книжки - то відпочинок, свято... А в будень - робота є, якщо пороблена хатня - рукоділля. А хто сидить ввечері і руки вільні - той належить до ДІДОВОДІВ (тих,хто водить дідів-жебраків).У тієї людини - КОЖЕН ВЕЧІР - СВЯТИЙ ВЕЧІР, і ,словом, пропаща та людина. Тому моя любов до читання бабі не дуже була до душі... Вона з тим мирилась, час все-таки інший, дітям треба в школі вчитись, але вишивати - правильніше... І от ця баба, яка не любила моє читання, одного разу подарувала мені на Новий рік книжку ! О! З біло-синьо-голубою обкладинкою. І намальованими крилами. Книжка підписана нерівним бабиним почерком, набутим у сільській чотирикласній школі. Я підпис недавно помітила, коли знайшла її нагорі у старій бібліотеці. Ми туди два роки тому повивозили різні непотрібні книжки. І цю вивезли. З моїй ім"ям на форзаці, написаним нерівним бабиним почерком...

Зрозумійте мене правильно, я за Стельмаха. Але в переповненій міській квартирі тримати ще одне видання, коли ця повість он в семитомнику опублікована... І останній раз її брали до рук років 5 тому, коли племінник вивчав народознавство і брат просто збожеволів, прибіг до нас, і давай перебирати книги:
- Ось тут, воно, ось тут..
- Та що ти шукаєш? - не могли второпати ми.
- Ось тут був опис щедрування!
Ми пропонували братові Скуратівського, Воропая, Килимника, а він вперто шукав своє "ось тут". Ось тут, в Стельмаха... Щедрий вечір. І - гуси-лебеді летять...

Десь на початку літа, поки в село ще не привезли телевізор і вечори надихали на читання і роздуми, а Інтернету там нема й не скоро з"явиться.. я знічев"я взяла в руки біло-сино-голубу книжку з лебединими крилами на обкладинці.
І не могла відірватись.
Серйозно. Таке враження було,що чистої води напилась. З лісової кринички.
Наче довго-довго пеклась на сонці, а потім знайшла прохолодний ярочок.
З криничкою, і озером з прозорою водою...

Я спробую щось написати про цю книжку...Хоча вона з тих, книжок, які не описуються.

Вона - як мелодія , як пісня, якийсь ритм...

Вона - жива енергія нашого народу, його скарбиниця, його душа.

Вона - правдавня українська книга про добро і зло, про правду і кривду.

Вона - символ української віри в ЗЕМЛЮ, СВІТ , ПРИРОДУ.

Книга, з якою хочеться жити, жити в Україні і хочеться бути українкою.


Хочеться прокинутись вранці і шукати разом з Михайликом літо... Вірити,що ось воно пішло в квітчастій хустці. Рвати черешні в Якимівській загорожі. Рятувати куріпку з пташенятами під час зливи і оберігати її все літо від злої гадини. Читати цікаві книжки перший раз. Їздити з дідусем на базар, або на млин, молоти гречку на муку.Слухати, як мама навесні розмовляє з насінням.

Наважитись на страшний вчинок: вкрасти у мами з вузликів гарбузове насіння,щоб виміняти для читання "Пригоди Тома Сойера". А потім віддати це насіння хлопчику з голодного краю..
І мама не сваритиме сина, бо хто ж поможе бідній людині, як не такий самий бідняк!


І ще в книжці є така собі дівчинка Люба. Яка...як би це сказати гарно... позитивно мислить...

А чому вона така позитивна? Бо в неї є мама, а у мами є улюблена примовка "Не журіться!"

В цій книзі всі вірять в землю і в ліс... Вони жити без землі своєї не можуть. Не без шматка, десятини якоїсь.. А без тої великої, яку РІДНА ЗЕМЛЯ називають...

А коли стане зовсім сутужно, Люба прийде до Михайликової хати з глечиком суниць, і все владнає.


Вона й до вашої хати прийде з суницями, і до хати ваших сусідів, до всіх нас. Якщо стане зовсім сутужно, вона принесе нам суниці - і все владнається.

Не журімося!

• 
• 
•