alex, 35 - 18 октября 2010 21:57

Чарівність невимовного
Це дивна осінь. Вона надзвичайно м'яка і якось аж надто привітна, як ворог, ось-ось готовий увіткнути ніж тобі в спину, в очікуванні слушного моменту. Вона, мов дзеркало, відображає те, що відбувається в душах людей. Ах, це солодке відчуття перемоги, коли можна легким щиглями проломити голову тому, кому п'ять хвилин тому ти посміхався так сліпуче, тому що хтось шепнув, що ти, а не він повинен займати це місце. Ось він солодкий момент торжества! Поки хтось трясеться, немов овечий хвіст, тому що криза, тому що скорочення, ти вже перейшов певну межу. Ось вони нехай і трусяться. Вони пил під ногами, а ти топчеш їх копитами коня, іменованого Удачею. Ці, з проломленими головами, не будуть тобі сниттсь, і зовсім не доведеться дивитися їм в очі. У тебе буде час станцювати на їх кістках і отримати від відібраних благ. Тільки встигти допити своє шампанське, перш ніж твій власний кінь по імені Удача встане на дибки і, скинувши тебе, піде шукати нового господаря...
Осінні сутінки беруть місто в міцне кільце своїх обіймів. Я ненавиджу такі моменти, втім, як і ночі кольору зрілої шовковиці, тому, що цей час без надій і бажань. Здається, що світ занурився в пітьму, з якої він виринає іноді назустріч дню довжиною в 5-6 годин. Видно осінь за щось прогнівалась на жалюгідне людство, і не забарилася висловити своє ставлення до нього жбурляючись просто в обличчя жменями дощу і мерзенною сльотою. Іскра у погляді зникає, перетворюючи кожного в частину тієї самої сірої маси, що кожен день у величезній кількості кудись іде і їде. Сутінки несподівано беруть місто в свої обійми, і залишається тільки шкодувати, що терпке літо з ароматами моря, квітів, ванілі і грози відійшло геть, залишивши нас всіх, на відкуп поганому настрою, практично вічної ночі і постійному електричному світлі. Внутрішньо я стискаюсь як пружина. Я дуже хочу встигнути розпрямитися, поки холод не скував серце, і я ще до чогось прагну...
Хочеться запастися теплим питвом і читвом, лягти на канапу, тепло вкритись, відчути затишок у душі, і так, хоч якось врятуватися. Я дуже залежу від сонця, і, може тому, все найцікавіше в моєму житті відбувається в період з травня по вересень, а інші місяці переживаються, як безперервне, кошмарне переміщення в сутінках, коли кожний прожитий день здається безглуздим, - наче цілий вік перебираєш шматочки льоду...
Лицемірка ніби відчула мій стан і зрідка дражнить відмінним десятиградусний сонцем, але тільки, щоб потім, коли всі розслабляться, з реготом кидатися в обличчя мокрими проіржавленим листям. Здається, що осінь і місто змовилися, - обидва так тиснуть на душу, - осінь - відсутністю сонця, а місто - стінами, що беруть своє в кільце. В очах рябить від реклами, бо вона скрізь, на будинках, транспорті, розтяжках, щитах, дорогах. Хочеться засунути два пальці в рот і презирливо свиснути на всю цю мішуру, тому, що дуже набридає зайва інформація, яку люди намагаються вкласти в мою голову. Саме рекламне повідомлення мені абсолютно нецікаво, а ось спосіб донесення його і прихований контекст дратують. Ну, та бог з ними. Все одно, на якій-небудь фестиваль, де від щирої радості розкриється моя душа, я потраплю дуже не скоро, якщо потраплю взагалі. Може бути не дарма, восени загострюється все, що тільки можна. А може просто не вистачає живого сонця, теплого та благодатного, і добрих книг. От і залишається тільки, що зависнути, при нагоді, на канапі і з захватом перечитувати Вовкодава, а в перервах, не поспішаючи - Кундеру. Може врятуюся й ними, а то, я так ненавиджу це льодяне заціпеніння в очікуванні зими, яка неминучо настане і принесе невідомо що...
Сьогодні осінь на час припинила плакати дощами і змусила дерева розміняти святкову зелень літа на нетлінне золото. Золото всюди. Воно килимом розстилається під ногами, розноситься вітром по місту, і всюди пахне прілим і пряними листям. Я йду по алеї і не можу надихатися цим невагомим жовтневим повітрям, краще якого, здається, немає нічого на світі, бо він не струменить в легені гарячою липневою лавою, не коле ніздрі грудневою сніжною крупою, і не торкається шкіри шорсткою вогкістю, як це часто буває у вересні. У воді паркового озерця відображаються улюблені мною, фісташкового кольору верби, бурштинові клени, і небо, вкрите легкими пір'ям хмар. Можна просто сісти навпочіпки і спостерігати, як дзеркало ставка сіпаються брижами від ласкавих дотиків вітру, від чого предмети, що відбиваються у воді, здаються якимись таємничими і майже нереальними. Мені здається це особливе місце. Тут завжди можна, якщо тепло і доречно, просто так, полежать на траві, побігати з дітьми та поспівати з ними, відомі їм пісні про літо.
В районі парку є прекрасні, затишні місця, де я не раз, в теплих заростях, приземлялась з дочкою, і поки вона гралася з струмочком, я зачитувалась якою-небудь цікавою книжкою, і нам зовсім не хотілося йти звідти. Там є розкішний рошенівський майданчик зі сходами, хитромудрими переходами, спусками, канатами і гойдалками, який маленька, при кожному відвідуванні парку, завжди залишала на закуску, і вибігала належне до розтрати всієї дополуденнуї спритності. Чомусь мені тут найкраще читався Хеменгуей. І саме класне полягало в тому, що ніхто і ніколи не підходив з дурними питаннями, так що можна вважати, що навколо не було нікого. Іноді, можна було і на пів дня зависнути в цьому затишку, набрати бутербродів, книжку і насолоджуватися ними, втім, як і спілкуванням з доцею, з відчуттям, з толком, з розстановкою, ну і властивим сумбуром. Саме тут можна було спокійно гуляти, скільки потрібно душі, а потім іти додому обідати, кому спати, а кому віддаватися млості спогадів. (Еще чуть не влезло см. дальше) :)

• 
• 
•